Чибути. Взяти себе в руки, і справно ходити. І не має значення, шо це моя друга спроба. І взагалі, в мені більше тої йоговості ніж багато в кому. Я ж себе знаю.

Кожного ранку, годині о 10-ій мені дзвонять три жіночки: подружка – pear_pani, сестра – ka_link_a, і мама – просто мама. Абсолютно в довільному порядку. Дзвонять вони майже одночасно, і ясно, що додзвонюється тільки одна. Дві інші дзвонять на мобільний, щоб сказати, що я маю покласти слухавку, бо в нас з ними серйозна розмова. А насправді розмова не серйозна, просто ми всі страшенно любимо поговорити.

Гостро реагую на розмови щодо відсутності логіки в жінок.

Хоча ще місяць тому мені було однаково. Почалось все з нашого викладача, який необачно пожартував на цю тему. І мій одногрупник, з яким ми саме передивилися всі фотографії людей, що видувають воду з чайника у горнятко, раптом серйозно так мені сказав:
- В тебе немає логіки.
Я спочатку жартувала, штибу «нащо мені логіка, в мені і клепки не всі», а потім в мені ввімкнувся «віслючок» і… понеслася. Договорились ми до того, що два дні не могли дивитись один на одного. З ним ми цю тему обачно оминаємо, тільки вона всім така цікава, що її постійно хтось порушує.

Я виписую журнал "ШО", і вперше, коли я прийшла на пошту, попросити, щоб його не вкладали мені в скриньку, а залишали у відділенні, поштарка кілька разів перепитувала назву: "Шок?", "Шоп?" і сміялась. А тепер, під час кожного дзвінка: "Чи журнал надійшов?", чутно в слухавці, як кілька жіночок, почувши назву, тихенько регчуть. Так вона їм кумедна :)

Жила собі людина, писала мені листи. І було так приємно: прокинутись вранці, зварити каву і сісти читати про чиєсь буденне - мені невідоме. А далі бігти на пари чи деінде, повернутись пізно ввечері, і пишучі відповідь, знати, що на ранок чекатиме новий лист. Тиждень тому листи припинились. І наче їм я нормально, і сплю міцно... Тільки хто ж знає, чому до них так швидко звикаєш.

"Хотелось бы пораньше, но раньше уже закончилось" (с)

Я хворію і дивлюсь абсурдний мєгамульт "Поллитровая мышь", про зелену мишу-переростка. Мозок мій самознищився, але для мультиків його й не треба...

А вчора ми з Грунєю вперше за невизначений час ходили до універівської бібліотеки, знайти собі щось з функану. Виписали 6 (шість!) задачників, прийшли до наукового залу, і нас запитали:
- Що ви хочете?
- Книжки. Взяти.
- Які? - після цього затягнулась німа сцена, я дивилась на 6 папірців, які лежали перед бібліотекаркою, і думала: "Чи вона над всіма так знущається, чи хоче, щоб я їй назви зачитала?"...
- Ці.
- А якщо в нас інші є?...
Вона нам принесла 1 (одну!) книжку, яку ми собі вже скачали з нету, і методички, в яких не було, зазвичай таких притаманних їм, методичних вказівок, а лише самі варіанти завдань. А наостанок жіночка додала: "Ой, та ви читацікі не продовжили. Обов'язково продовжіть, ви ж розумієте, без них нікуди зараз"...

Єдине, що контрастує з сильним дощем, таким небажаним початком пар, і хоч трохи покращує настрій, картинка на вересневій сторінці календаря.




Я на неї з січня чатувала

Схожість поглядів зовсім-зовсім не означає сумісність характерів.

Останні років 7 ми з ним не спілкувались, а коли я думала привітатись, відводив погляд. Рік назад він випав, чи можливо його скинули, з 9-типоверхівки.
Його точно не можна було назвати хорошим. Важкувато навіть нормальним. Все своє життя він бився, курив і матюкався. Іноді він бив когось з нашої компанії. Тільки хлопців, дівчат - ні. Принаймні, я такого не пригадую.
Колись він кинув петарду поряд з моїм собакою. Всі злякались, мені здалось, він також, хоча може це моя підсвідомість мені підкидає. Мій мікрокосм мене береже :)
Якось він допоміг витягти дошки з підвалу і вкрасти зі складу колоди. Тоді ми зробили собі лавочки і стіл. Він потім часто приходив до нас, пограти в карти. Це завжди було пізно ввечері, хтось з наших виносив свічку, дві або три колоди карт, і починалась «велика гра». Він витягав з відбою козирні тузи, і під столом віддавав нам з подружкою. 6 або 7 разів за гру. Коли хтось казав:
- Не може бути. Козирні тузи вже всі вийшли!
Він починав доводити, що вийшов один. Коли я або моя подруга передавали йому карти, і його ловили, він чесно клав їх назад у відбій, нічого не доводячи.
Він вчив нас поганому. Брав голку з капроновою ниткою, встромляв у віконну раму якоїсь злої бабці, яка мешкала на першому поверсі, і водив по нитці каніфоллю. Виходив такий жахливий звук, наче хтось пиляє грати. При цьому додавав басом щось штибу:
- Пиляй, Петю, пиляй!
А коли в когось впав ліхтарик на металеву кришку погреба:
- Петю, пилка впала!
З бабцями в мене досі напружені стосунки.
Не можна сказати, що ми з ним дружили. Скоріше, я розуміла, що з ним краще товаришувати, а він боявся друзів моєї старшої сестри.

Показую сестрі фотографії з Європи, і на цю світлинку з кобзарем, зроблену в Дрездені,



вона каже:
- Тю. В мене схожа є.
І показує мені наступну, зроблену торік в Криму, в Ливадії.

Я живу в Запоріжжі, і для мене трагедія - за ціле літо жодного разу не з’їздити на море. Бо до моря мені їхати трохи більше двох годин на машині. Це до Азовського. А до Чорного – годин 6 на поїзді. А могло б все бути зовсім не так, якби моєму дідусеві, який разом зі своєю родиною мешкав в Сибіру на той час, не закортіло соковитих абрикосів.
Прислухайтесь до своїх бажань, ваші онуки це оцінять 

Ранок провисіла на телефоні, бо ми з моєю подружкою пані Грунею зібрались в Чехію. А через вступ Чехії в Шенген, цього року список документів, необхідних для візи, значно побільшав. Але найгірше не це, проблема в тому, що навіть турагенства цього списку повністю не знають, весь час його уточнюють, і на різних сайтах ці списки дещо відрізняються.
Ще є купа нюансів. Наприклад, якщо ти навчаєшся, а не працюєш, і тебе спонсує один з батьків, то він має надати довідку про середню зарплату за останні півроку і вона обов'язково має сягати 3500 грн. А якщо у вас з ним різні прізвища, то надати довідку, що він погоджується тебе спонсорувати. Деякі агентства вимагають цю довідку завіряти нотаріально, а деякі ні (???) А якщо твої батьки не працюють, а наприклад приватні підприємці, то у вас на в банку має лежати не менше 800 євро і бажано на рахунку з твоїм іменем. Ну і таке інше.
А ще в агенствах на тебе можуть сердитися. Бо ти постійно все уточнюєш. Якщо чесно, то це не надто приємно, але хочеться якнайкраще, а не довозити довідки в останній день.

Немає фільмів жахів, страшніших за власний сон. І дурня, і справдитись не може, а моуторррошно.

Якщо закоханість не робить щасливою, щасливою стаєш, коли вона проходить. Все нормально. Все навіть добре. І все таке.

В п’ятницю вечір української музики порадував нас обіцяною запорізькою музикою. Особливо гурт «Крапка», особливо своєю інтерпретацією народної пісні «Ходить гарбуз по городу»…

А вчора ми порадували дискотеку села Михайло-Лукашево танцями під “Billie Jean” М. Джексона. Приїхали туди до нашого одногрупника у гості, і зовсім неочікувано для самих себе, стали об’єктом спостереження всього села.
Коли тільки зайшли в місцеву крамницю, нас назвали «Руссо турісто» і попросили зачекати «Ван секонд» (з цих слів я зрозуміла, що до туристів тут звикли, і миттєво знаходять з ними спільну мову).
А вже значно пізніше, на дискотеці, з космічною швидкістю видала нам місцева дівчина Рита:
- Ото один у бєрцах, у штанах воєних, ще й з ЦЕПЯРОЮ… Думаю чи то з армії вернувся чи шо? Дєвачкі з сумками. Думаю, чи туристи чи шо? А потім дивлюсь, Гєна такий, із сумярою. Пре. Думаю, тож вони його чекали, шоб в магазин зайти… - монолог трішки супроводжувався матом, але його упустимо. Ми встигали тільки заворожено кліпати очима.
А вранці там неймовірно. Таку кількість червоних маків я бачила тільки в Єрусалимі, і тільки по телевізору…

Читаю «Бабин Яр»… І плачу. Читаю і плачу. Читаю і…
Не дивлячись на те, що книжка неймовірно сумна і ще більш сумна від того, що описує реальні події, її хочеться дочитати до кінця неодмінно зараз.

А в мене ж сесія! Мені ж вчити треба!

І коли вже мені несила її витримати, я думаю собі таку річ:
"Я тебе вже якось переживу, а тобі себе ще терпіти й терпіти".

Так і живемо (:

Грати в м’яч під дощем насправді не так весело, як уявлялось спочатку. М’яч брудний і ковзкий, весь час потрапляє в калюжі і розбризкує їх на джинси. Ловити його нікому не хочеться… Тож ми довше збирались, ніж грали.
Сказали мені, що я сильно подаю, і що кручені. Дізналися б мої друзі дитинства, певно довго б сміялись. Пам’ятаю, ми багато грали в різні командні ігри, але я вважалась неспортивною дівчинкою, і про те, щоб мені хтось сказав: «Так не честно! Это подачка-неберучка», я могла тільки мріяти.
Це було вчора. А сьогодні я була на змаганнях з дзю-до… Та це більше для загального розвитку. Ігри з м’ячем мені імпонують значно більше.

Цієї суботи я їздила в Полтаву. І тепер цілком можу підтвердити, що це місто знаменне саме молоддю і пам'ятниками. Причому їхнє співвідношення десь 1:1, бо тільки монументів присвячених Полтавській битві там 19 штук. Пенсіонери ж там на диво запальні і вільними вечорами влаштовують у парку танці. Коли ми від'їжджали, всякі-різні-емо-готи водили з ними танок.

А в Опішному мені видали свистунець. Люблю, знаєте, подаруночки...

Тепер і я можу з легкістю назвати, десять, а може і більше робіт Марії Приймаченко. В Запорізькому художньому музеї зараз виставлена частина її колекції.


Моя улюблениця під назвою: "Корова отака дасть 5000 літрів молока"