Дуня Смірнова: "У меня были какие-то нелады душевные. И вот я жаловалась своему другу. Он меня слушал, слушал, слушал… потом с тоской посмотрел на меня, и говорит: «А ты поменьше думай о себе». Не в том смысле, что «о себе», а «думай о других». А ты думай просто про другое. Это лучший совет, который мне в жизни давали. И я вдруг подумала: «Боже мой, столько всего интересного!»".

Буває і так, що досить очевидні речі, озвучені іншою людиною, творять дива. І кому було б погано, якби частіше? Не мовчіть, говоріть

Колись давно я викладала фотографію повністю обв’язаного велосипеда. Але тоді я ще не знала, що це витвір однієї з учасниць течії ярнбомбінга (yarnbombing). Власне, і про існування самої течії я нічого не знала. А тепер дізналась, що розвивається вона вже 5 років і в США, і в Європі, і ці енергійні жінки займаються тим, що "обв’язують вулиці": дерева, стовпи, водостічні труби, автомобілі і т. ін. і навіть такі телефоні будки



а це сайт засновниці ярнбомбінга і її організації
http://www.knittaplease.com

Наче фантомними болями, кінець сесії супроводжується спалахами паніки: «Треба вчити! Ти нічого не встигаєш! Біжи-біжи, діставай конспекти!». І вже потім починаю себе переконувати: «Заспокойся, вже все вивчене, все здане». Я мабуть ніколи не звикну до сесій.
І ще я точно пам’ятаю, що на сесії мені хотілось займатись багато чим. І пам’ятаю, що з потугами відкладала це «багато що» на сьогодні, але не пам’ятаю що саме. Я мабуть ніколи не звикну до нотатників.



А мала б.

Останнім часом мені не надто щастить з накопиченням майна. За два місяці я так багато посіяла і в мене так багато витягли в маршрутках, що важко все пригадати. І коли я в черговий раз впадаю в смуток, і журю себе за безвідповідальність і неорганізованість, мені пригадується казочка Джанні Родарі, про мою споріднену душу - хлопчика Джованні, який був настільки неуважний, що вічно губив свої частини тіла.
( Как гулял один рассеянный )

І все ж приємно знати, що я зі своєю бідою в цьому світі не самотня.

На вчорашній вечір я запланувала собі робити індивідуальне з комп'ютерної графіки. Але не судилося. І тому, я пообіцяла зробити його сьогодні вранці. А вночі мені наснився сон: підходжу я до викладача і він мене запитує:
- Анастасия, и что же Вы думаете о трассировке лучей?
А я поміркувала трішки, і йому відповідаю:
- Ничего я не думаю и вообще я забыла купить бигуди - розвертаюсь і йду.

І тільки-но я заходжу до френд-стрічки як бачу: "Як перекласти на українську мову "трассировка" - trace - з графічного редактора перетворення растрового зображення в вектор?"

Охохо

А ще рочків 10 тому, висиш на турніку, до тебе підходить хлопчик і радісно так промовляє: "А я тебя счас отсюда скину". Ти верещиш і відмахуєшся - так і подружилися. А тепер тільки ходимо, одне на одного дивимось і все чекаємо відповідного моменту... Хоч на турнік залазь.

Чибути. Взяти себе в руки, і справно ходити. І не має значення, шо це моя друга спроба. І взагалі, в мені більше тої йоговості ніж багато в кому. Я ж себе знаю.

Кожного ранку, годині о 10-ій мені дзвонять три жіночки: подружка – pear_pani, сестра – ka_link_a, і мама – просто мама. Абсолютно в довільному порядку. Дзвонять вони майже одночасно, і ясно, що додзвонюється тільки одна. Дві інші дзвонять на мобільний, щоб сказати, що я маю покласти слухавку, бо в нас з ними серйозна розмова. А насправді розмова не серйозна, просто ми всі страшенно любимо поговорити.

Гостро реагую на розмови щодо відсутності логіки в жінок.

Хоча ще місяць тому мені було однаково. Почалось все з нашого викладача, який необачно пожартував на цю тему. І мій одногрупник, з яким ми саме передивилися всі фотографії людей, що видувають воду з чайника у горнятко, раптом серйозно так мені сказав:
- В тебе немає логіки.
Я спочатку жартувала, штибу «нащо мені логіка, в мені і клепки не всі», а потім в мені ввімкнувся «віслючок» і… понеслася. Договорились ми до того, що два дні не могли дивитись один на одного. З ним ми цю тему обачно оминаємо, тільки вона всім така цікава, що її постійно хтось порушує.

Я виписую журнал "ШО", і вперше, коли я прийшла на пошту, попросити, щоб його не вкладали мені в скриньку, а залишали у відділенні, поштарка кілька разів перепитувала назву: "Шок?", "Шоп?" і сміялась. А тепер, під час кожного дзвінка: "Чи журнал надійшов?", чутно в слухавці, як кілька жіночок, почувши назву, тихенько регчуть. Так вона їм кумедна :)

Жила собі людина, писала мені листи. І було так приємно: прокинутись вранці, зварити каву і сісти читати про чиєсь буденне - мені невідоме. А далі бігти на пари чи деінде, повернутись пізно ввечері, і пишучі відповідь, знати, що на ранок чекатиме новий лист. Тиждень тому листи припинились. І наче їм я нормально, і сплю міцно... Тільки хто ж знає, чому до них так швидко звикаєш.

"Хотелось бы пораньше, но раньше уже закончилось" (с)

Я хворію і дивлюсь абсурдний мєгамульт "Поллитровая мышь", про зелену мишу-переростка. Мозок мій самознищився, але для мультиків його й не треба...

А вчора ми з Грунєю вперше за невизначений час ходили до універівської бібліотеки, знайти собі щось з функану. Виписали 6 (шість!) задачників, прийшли до наукового залу, і нас запитали:
- Що ви хочете?
- Книжки. Взяти.
- Які? - після цього затягнулась німа сцена, я дивилась на 6 папірців, які лежали перед бібліотекаркою, і думала: "Чи вона над всіма так знущається, чи хоче, щоб я їй назви зачитала?"...
- Ці.
- А якщо в нас інші є?...
Вона нам принесла 1 (одну!) книжку, яку ми собі вже скачали з нету, і методички, в яких не було, зазвичай таких притаманних їм, методичних вказівок, а лише самі варіанти завдань. А наостанок жіночка додала: "Ой, та ви читацікі не продовжили. Обов'язково продовжіть, ви ж розумієте, без них нікуди зараз"...

Єдине, що контрастує з сильним дощем, таким небажаним початком пар, і хоч трохи покращує настрій, картинка на вересневій сторінці календаря.




Я на неї з січня чатувала

Схожість поглядів зовсім-зовсім не означає сумісність характерів.

Показую сестрі фотографії з Європи, і на цю світлинку з кобзарем, зроблену в Дрездені,



вона каже:
- Тю. В мене схожа є.
І показує мені наступну, зроблену торік в Криму, в Ливадії.

Я живу в Запоріжжі, і для мене трагедія - за ціле літо жодного разу не з’їздити на море. Бо до моря мені їхати трохи більше двох годин на машині. Це до Азовського. А до Чорного – годин 6 на поїзді. А могло б все бути зовсім не так, якби моєму дідусеві, який разом зі своєю родиною мешкав в Сибіру на той час, не закортіло соковитих абрикосів.
Прислухайтесь до своїх бажань, ваші онуки це оцінять 

Ранок провисіла на телефоні, бо ми з моєю подружкою пані Грунею зібрались в Чехію. А через вступ Чехії в Шенген, цього року список документів, необхідних для візи, значно побільшав. Але найгірше не це, проблема в тому, що навіть турагенства цього списку повністю не знають, весь час його уточнюють, і на різних сайтах ці списки дещо відрізняються.
Ще є купа нюансів. Наприклад, якщо ти навчаєшся, а не працюєш, і тебе спонсує один з батьків, то він має надати довідку про середню зарплату за останні півроку і вона обов'язково має сягати 3500 грн. А якщо у вас з ним різні прізвища, то надати довідку, що він погоджується тебе спонсорувати. Деякі агентства вимагають цю довідку завіряти нотаріально, а деякі ні (???) А якщо твої батьки не працюють, а наприклад приватні підприємці, то у вас на в банку має лежати не менше 800 євро і бажано на рахунку з твоїм іменем. Ну і таке інше.
А ще в агенствах на тебе можуть сердитися. Бо ти постійно все уточнюєш. Якщо чесно, то це не надто приємно, але хочеться якнайкраще, а не довозити довідки в останній день.

Немає фільмів жахів, страшніших за власний сон. І дурня, і справдитись не може, а моуторррошно.

Якщо закоханість не робить щасливою, щасливою стаєш, коли вона проходить. Все нормально. Все навіть добре. І все таке.

В п’ятницю вечір української музики порадував нас обіцяною запорізькою музикою. Особливо гурт «Крапка», особливо своєю інтерпретацією народної пісні «Ходить гарбуз по городу»…

А вчора ми порадували дискотеку села Михайло-Лукашево танцями під “Billie Jean” М. Джексона. Приїхали туди до нашого одногрупника у гості, і зовсім неочікувано для самих себе, стали об’єктом спостереження всього села.
Коли тільки зайшли в місцеву крамницю, нас назвали «Руссо турісто» і попросили зачекати «Ван секонд» (з цих слів я зрозуміла, що до туристів тут звикли, і миттєво знаходять з ними спільну мову).
А вже значно пізніше, на дискотеці, з космічною швидкістю видала нам місцева дівчина Рита:
- Ото один у бєрцах, у штанах воєних, ще й з ЦЕПЯРОЮ… Думаю чи то з армії вернувся чи шо? Дєвачкі з сумками. Думаю, чи туристи чи шо? А потім дивлюсь, Гєна такий, із сумярою. Пре. Думаю, тож вони його чекали, шоб в магазин зайти… - монолог трішки супроводжувався матом, але його упустимо. Ми встигали тільки заворожено кліпати очима.
А вранці там неймовірно. Таку кількість червоних маків я бачила тільки в Єрусалимі, і тільки по телевізору…